Лірична сторінка

Село моє, рідне село

 

      

      Село моє! Хустиночками хати,

      Над димарем спокійний сивий дим.

      Це колискова, що співала мати.

      І луг, зігрітий сонцем золотим.

 

Я живу в солов'їному краї. А село наше зветься Могилів. Давно його назва з'явилася — від прізвищ Могила і Лев. Хто ж не задивлявся на Могилів? Ним милувався, простуючий пішки, любувався вершник, прикладаючи долоню дашком до очей.

І ось ваш зір побіг униз, уздовж городів до  Орелі, обійняв широку долину, шугнув угору, за річку  - і широкий, вічно прекрасний, неосяжний і мінливий світ розіслався перед вашими зачарованими очима.

 

 Це село — наше рідне село!

Село моє — над грушею серпанок,

І діда Гната кавуни смачні.

Старий, рипучий деревяний ганок,

Ромашки білі, скромні запашні

 

Від півночі повитий лісом, в підніжжі облямований річкою, на межах від толоки і сінокосів закосичений терном, червоною калиною і гльодом, Могилів по веснах красується вишневими    садами, вруниться навколо озимини житами, влітку біліє смугами кратоплі та пахучих гречок, що сіють могиляни для меду, дарма, що навколо розлилися цілі плеса польового цвіту, а по схилах буйно цвіте конюшина.

Коли в селі розвиваются лани і повіває вітер, здаля здається, що мигтять вогники. Коли на грядках розпускаються соняшники, то навкруги немов світяться маленькі сонця.

І все це вітає, вклоняється до перехожого, лише опиниться він навпроти села, проводжає ласкаво, коли повертаєш голову, аби глянути  з-поміж кущів і дерев обіч шляху на Могилів.

   

  Село моє! Куди б мене не закидала доля,

  В душі моїй розквітне й буде жить

  Умитий небом сонях коло хати,

  І волошкових оченят блакить.