Лірична сторінка
Село моє, рідне село
Село моє! Хустиночками хати,
Над димарем спокійний сивий дим.
Це колискова, що співала мати.
І луг, зігрітий сонцем золотим.
Я живу в солов'їному краї. А село наше зветься Могилів. Давно його назва з'явилася — від прізвищ Могила і Лев. Хто ж не задивлявся на Могилів? Ним милувався, простуючий пішки, любувався вершник, прикладаючи долоню дашком до очей.
І ось ваш зір побіг униз, уздовж городів до Орелі, обійняв широку долину, шугнув угору, за річку - і широкий, вічно прекрасний, неосяжний і мінливий світ розіслався перед вашими зачарованими очима.
Це село — наше рідне село!
Село моє — над грушею серпанок,
І діда Гната кавуни смачні.
Старий, рипучий деревяний ганок,
Ромашки білі, скромні запашні
Від півночі повитий лісом, в підніжжі облямований річкою, на межах від толоки і сінокосів закосичений терном, червоною калиною і гльодом, Могилів по веснах красується вишневими садами, вруниться навколо озимини житами, влітку біліє смугами кратоплі та пахучих гречок, що сіють могиляни для меду, дарма, що навколо розлилися цілі плеса польового цвіту, а по схилах буйно цвіте конюшина.
Коли в селі розвиваются лани і повіває вітер, здаля здається, що мигтять вогники. Коли на грядках розпускаються соняшники, то навкруги немов світяться маленькі сонця.
І все це вітає, вклоняється до перехожого, лише опиниться він навпроти села, проводжає ласкаво, коли повертаєш голову, аби глянути з-поміж кущів і дерев обіч шляху на Могилів.
Село моє! Куди б мене не закидала доля,
В душі моїй розквітне й буде жить
Умитий небом сонях коло хати,
І волошкових оченят блакить.